Сміємось, отже не здаємось

  Сміємось, отже не здаємось цікавий слоган, який супроводжує такий великий контент розважальних програм на центральних телеканалах. Насправді, це доволі дивно, оскільки досі існує дискурс про існування України як такої, і замість очікуваної пропаганди мілітаризму (в країні все ж йде війна) ми бачимо протилежне. Одразу виникає питання - а чи була задача вигравати цю війну?

  З точки зору психології, переносити проблеми із іронічною посмішкою завжди легше, як писала Леся Українка: "Щоб не плакать я сміялась". Та все ж дивує таке перенасичення саме розважальним контентом. Більше того, чим ближче до виборів, тим частіше ми чуємо про те, що деякі центральні "коміки" мають політичні амбіції. Ми бачили у вітчизняній політиці всіх - від спортсменів і зірок шоу-бізу, до духовних діячів, проте, кумедіянтів ще не було. Складається враження, що рівень політики в Україні навмисно тримають на рівні примітивних маркерів і розпіарених брендів. Адже, ми не маємо боротьбу ідеологій (як, наприклад в Америці йде протистояння ліберальної та консервативної ідей) чи, хоча б, боротьбу перевиборчих програм (бо соціологічні дослідження показують, що лише 8% виборців читають програми партій і кандидатів) і маємо лише протистояння розкручених фамілій, за котрими завжди стоять бізнес групи. Гумористичні підходи завжди сприяють гуманізації, і ворога в тому числі. Адже не так страшно розуміти, що у тебе крадуть мільярди, коли можна посміятись з персони крадія. Не так важко переносити смерті співгромадян через "договорняки", коли чергового політика чи генерала виставляють крайнім клоуном. Сміх витісняє природню агресію, що сприяє знищенню соціальної напруги і унеможливлює революційну ситуацію. Бютжетний і простий спосіб організувати тотальний грабунок народу, на очах у всіх - лише дай посміятись зі своїх дурниць. І тоді люди здатні "схавати" все. От так от, сміємось, отже не здаємось